-Навіщо Ти забрав їх у мене? Чому Ти це зробив знову? – говорив він, підводячи погляд до неба. – За що? Невже я щось зробив не так? Я так їх любив, - він знову заплакав. – А пам’ятаєш як Ти привів її до мене, або мене до неї, - посміхаючись крізь сльози він продовжував. – Пам’ятаєш? Тоді, на зупинці. Я думав, що вже нічого не врятує цей день, настільки він був поганим. Вона тоді посміхнулася мені. Зав’язалася банальна розмова. Як я насмілився взяти її номер телефону? Сам не вірю, що вона погодилася зустрітися, - він говорив і посміхався, а сльози самі текли з його очей. – Вона мені сподобалася. Така безтурботна і весела. А весілля? Як ми готувалися! Це було чудово. А потім… - юнак заплакав ще більше. – А потім ти забрав мою маму… Чому? Вона була найкращою людиною. Ніколи і нікого не образила. Мою найріднішу людину… Ти несправедливий. Я лише трішки оговтався і тут… - він упав на коліна. – …І тут Ти забрав і її, мою дружину. Молоду, таку ніжну і вже теж маму… вона пішла із життя і залишила мені маленький скарб. Донечка… - голос хлопця тремтів, його серце почало битися у тричі швидше. – Мама, дружина… Ти їх забрав. Ну чому їх? Вони найсвітліші люди на цій планеті. Єдині кого я любив. Я думав, що вже кінець. Та ні. Ти забрав у мене і… її. А що зробила вона? Така маленька, смішна. Моя донечка, - юнак завмер, сльози зупинилися. – За що ти так зі мною? Ти забрав усе, усе що я любив. У мене нема нікого… вже нікого. Ти забрав три найважливіших жінки у моєму житті…
Почався легкий дощик. А юнак так і ридав перед трьома могилами: мами, дружини, доньки. Йому було 24 роки, а виглядав на всі 30. Життя сильно змінило його.
-Чому? – закричав він. – Ну чому? – його голос стихав.
-А чого ти хотів? – раптом пролунав голос. Юнак не підводив очей. – Ти хотів прожити довге і щасливе життя? Та ти ж не цінував їх. Мама, дружина… вони були готові життя віддати за тебе, а ти… Ти гуляв собі з друзями, а про них згадував коли було погано. Ні хлопче. Так не буде. Ти не цінував свого життя. А тепер плачеш? Так, вони були найкращі. Я дав тобі все найкраще. Мама, яка пишалася своїм сином. Дружина, яка чекала кожного дня. Їй було байдуже яким ти прийдеш, якби повернувся здоровим. І маленька донька… вона була б найкращою, найгарнішою, а головне, вона любила б свого батька таким, яким ти є… А тобі було все мало. Ти хотів більшого.
-Чого тобі? – юнак поглянув навкруги, але нікого не було поруч. – Хто ти?
-Ти кожного дня говориш до мене тут, - продовжував голос. – Я ніколи не даю другого шансу. Але ти його отримаєш. Якщо знову схибиш, то опинишся знову тут…
…Юнак відкрив очі і стояв перед дзеркалом. З кухні почувся голос «Синку, ти вже йдеш?» . Хлопець заплакав. Він зайшов на кухню і побачив свою маму, живу і здорову. Сильно обійняв.
-Ні, я нікуди і ніколи вже не піду…
P.S: Чому ми ніколи не слухаємо батьків? Не цінуємо коханих людей? В один момент їх просто не стане. Життя стане пустим. Лише втративши ми розуміємо, як вони нам необхідні. У нас не буде іншого шансу, тому живіть просто зараз. Цінуйте кожну мить свого життя…
Автор Міша Наумюк
